Жінка-прикордонниця Людмила Кравчук пережила Маріуполь і живою повернулася з полону окупантів. У прикордонну службу прийшла добровільно після роботи психологом у школі. Була інспектором-фельдшером на кордоні на Волині в ДПСУ. Коли підписувала перший контакт, була впевнена, що треба їхати на Схід, але не могла, бо сама виховувала двох доньок, а вони ще маленькі.

У серпні 2021 року написали рапорт і вона чекала на ротацію. Доїхав до села Сартань, що під Маріуполем. «До повномасштабного вторгнення вибухи було чути постійно щодня. Пригадую, коли я приїжджав, а були якісь свята, і люди завжди бажали один одному миру на них. Для мене було чітко помітно, чим вони відрізняються від нас із західної частини України», – розповідає Людмила.24 лютого 2022 року прилетіла авіація, сильно бомбили. До середини березня 2022 року жінка евакуювала поранених з околиць Маріуполя, а коли розбомбили госпіталь, почала рятувати поранених на металургійному заводі ім. Ілліча. Працювали в бункерах, робили операції по 15- 20 годин на день для порятунку людей. Щодня були ампутації рук, ніг, а то й двох кінцівок одразу. Кожна справа була важкою. І я навіть не уявляю, як ми це зробили. У чоловіка вогнепальне поранення голови. Чоловік вижив. При цьому доводилося постійно переходити з бункера в бункер, змінювати локації.

У середині квітня перебувати в Маріуполі ставало дедалі важче: закінчувалися запаси медикаментів, їжі та води. Виїхати з міста було неможливо. Тоді вирішили прориватися або здатися ворогові. Кожен вибирав самостійно. Людмила не сумнівалася. Вона відмовилася здаватися окупантам.»Я підійшла до деяких військовослужбовців і запитала: яке рішення ви прийняли? — ми вийдемо. — Візьміть мене з собою, я залишилася одна прикордонниця. Ми домовилися, що якщо вас поранять або щось станеться ніхто не буде вертатись, кожен взяв відповідальність за своє життя». Потім її схопили. За іронією долі, спочатку її вивезли в село Сартана, але воно вже було під контролем окупантів. Там у бункері вона була разом з іншими медиками та захисниками Маріуполя. Це були просто бетонні ангари. Без вікон. Було надзвичайно холодно. Шов дощу. Потім була Оленівка, СІЗО в Таганрозі і жіноча колонія в Курській області. Окупанти постійно чинили моральний тиск на українських полонених.

У жовтні 2022 року Людмила повернулася з полону. Її звільнили в рамках масштабного обміну, коли додому повернулися більше сотні військовополонених жінок. Ми так переживали, щоб нічого не зламалося. «Дзвоню, а донька каже: — Вибачте, в мене не записаний ваш номер, тому я не знаю, хто це дзвонить. «Доця, це твоя мама».

Вона кілька місяців лікувалася. Але знову повернулася на службу. Отримала орден «За мужність» ІІІ ступеня від Президента України. Художник Гончаренко Юрій — Член Національної спілки художників України (НСХУ).

Дізнатися більше про художника тут.